Історична довідка населених пунктів що входять до старостинського округу

ІСТОРІЯ с. КУЛИКІВ

Назва села Куликів походить від назви болотяних птахів-куликів, яких було багато в болотах, якими було оточене село. Ця назва збереглась до сьогоднішнього дня від початку його заснування.

Село розташоване на північний схід від м. Радехів на віддалі 16 км. І на північний схід від обласного центра м. Львова – на віддалі 92 км. Місцевість, де розташоване село, відноситься до грунтово-кліматичної зони малого Полісся. Село розташоване в підніжжі невеликого схилу вздовж невеликої притоки ріки Судилівки, яка витікає у східній частині села.

   За переказами старожилів відомо, що село Куликів було засноване у 1635 році. Першими жителями села були: Карплюк Кіндрат, Радкевич Данило, Шевчук Ілько та ін. Пізніше на панських землях у 1820 р. виник хутір Вигода, тепер вул..Вигідська

Село оточене полями, лісами, болотами. Деякі з них мають історичні назви, наприклад: поле «козаки», поле «могилки». Поле  «козаки» називається(за переказом старожила Дороша Антона Ф), тому що через дане поле проходило військо під керівництвом    Б.Хмельницького.

     Справжньою окрасою села є церква святого апостола євангеліста Луки, якій уже понад 120 років. Збудована вона була в 1897 році на пожертви жителів села. На південний-схід від церкви знаходиться мурована стінна дзвіниця . У 1970 році в с. Куликів було відкрито нову школу і Будинок культури. Перший випуск відбувся в 1971 році. Школа спільно  з БО «Центр освітніх ініціатив» (Львів) протягом 2013-2015 рр. реалізували проєкт «Створення альтернативних форм дошкільної освіти у сільських громадах», що реалізовувався за фінансової  підтримки Європейського союзу в рамках Програми транскордонного співробітництва Польща - Білорусь – Україна, результатом якого було відкриття дошкільної групи у 2013р

На початку села є символічна могила  «Борцям за волю України»

Історія с. Волиця-Барилова

 Справжньою окрасою села  є церква Різдва Пресвятої Богородиці побудована у 1904 року. Збудована, очевидно, замість попередньої старої церкви.На південний-захід від церкви стоїть дерев’яна трьохярусна дзвіниця.

У селі працює Народний дім. При в’їзді в село є символічна могила  «Борцям за волю України».

ІСТОРІЯ с. УВИН

    Село Увин розташоване в зоні Малого Полісся  на північно-східній межі Львівської і Волинської областей. На цій межі до 1914 року проходив державний кордон Російської і Австро-Угорської імперії. Кордон проходив по руслу річки Судилівка, яка бере свій початок в Стоянові, за 10 км. від Увина. Річка Судилівка впадає у річку Стир і відноситься до басейну Дніпра. Розділює Львівську та Волинську області. З Волинської сторони понад нею розташовані села – Бужани, Пілгани, Скриголови, з львівської – Стоянів, Пиратин, Синьків, Куликів, Волиця-Барилова, Корчівка. Село Увин знаходиться за 95 км від Львова. Межує Увин з західної сторони з селом Барилів, з півночі з селом Скриголови, зі сходу- з Миколаєвом, з півдня стикаються із землями села Завидче. У центрі села є  дерев'яна церква Свв. Косми і Дем'яна, збудована у 1926 році. З 1993 року належить до УГКЦ. На місцевому цвинтарі розташована дерев'яна каплиця з прибудованим присінком. 

  Історія с. Барилів

Першу згадку про поселення на території села Барилів дають археологи: дані відносяться до першої половини 3 тисячоліття до нашої ери; тут було знайдено поселення трипільців. А перша згадка про село датується 1448 році. За легендою назва Барилів походить від барилків, деревʼяних кухлів, що тут виготовляли у великій кількості і навіть доставляли в Рим. На сьогодні є церква Святого Симеона Стовпника, побудована в 1895 році, плебанія, де народився генерал УГА М.Тарнавський, а також йому памʼятник,  який був відкритий 25.09.1994 року,  школа працювала протягом 1962 - 2021 років, Народний дім відкритий у 1982 році.

Мирон   Тарнавський  — командант  Легіону УСС, першого генерала-четара та Начального вождя (головнокомандувача) Української Галицької армії.

Народився Мирон Тарнавський 29 серпня 1869 року в селі Барилів Радехівського повіту (нині Львівщина) в родині греко-католицького священника о.Омеляна.

Хлопець був дуже живої вдачі, початкову освіту отримав у місцевій народній школі і склав іспит до другого класу німецької ґімназії в Бродах. Але життя в місті та навчання в чужомовній школі хлопцю, що звик до свободи на селі, здалось нецікавим та безбарвним. Не допомогло й те, що батько перевів його до львівської гімназії. До великого міста він так і не звик, навчався погано, і за рік утік зі Львова додому на село. Повна свобода в батьківському дому, звичне сільське вільне життя допомогли хлопцю прийти до рівноваги, завдяки домашньому вчителю надолужив навчання і за два роки склав іспит до шостого класу ґімназії знову в Бродах, де здав матуру.

По закінченню гімназії Мирона призвали на однорічну військову службу до австрійської армії. Спочатку півроку навчався на старшинських курсах у Львові, потім служив у брідському 30-му курені (баталіоні) полевих стрільців. Службу закінчив із званням лейтенанта.

Молодий лейнтенант думав про чинну військову службу, але відразу вирішитись на це було важко, здебільшого тому, що українці, як писав ґенерал Тарнавський у своїх спогадах, „криво дивилися на активного старшину". Спочатку він отримав посаду у Краєвій управі у Львові, але на перший запит військової влади, чи не захотів би перейти до чинної служби, з місця рішився, покинув посаду й опинився у тарнівському 13-ому баталіоні полевих стрільців. Так почалася військова карєра майбутнього генерала Мирона Тарнавського.

Спочатку служив у Перемишлі, потім був передислокований до Самбора, одружився. У Самборі він починає відвідувати зібрання місцевої інтелігенції в будинку «Бесіди», знайомиться з відомими політичними діячами — Костем Левицьким і Степаном Сілецьким.

У 1907 році за його власним бажанням Тарнавського перевели до Золочева. Зазвичай, старшини прохали про перевод до Ґрацу або Відня і тому товариші поручника Тарнавського сміялися з його золочівських амбіцій". „І справді мої амбіції були маленькі та смішні, — згадував він — алеж, бо щиро не хотілося кидати Галичини, своїх дітей, рідні — для великоміського гамору та чужого середовища". В Золочіві він почав активно займатися освітньою діяльністю в армії. За безпосередньої допомоги Тарнавського українська громада купила велике казино, що стало центром українського культурного життя міста, оскільки в ньому розміщувалися головні українські установи.

В 1909-му році Тарнавський отримав звання капітана, в 1912-ому у звязку з неспокоєм на Балканах почалась часткова мобілізація, і капітан Тарнавський дістає доручення перейти зі своєю сотнею до Бродів та забезпечити евакуацію тамошніх урядів і кавалєрії. В Бродах йшла активна підготовка стрільців. Але вже невдовзі потреба в цьому зникла. До активних бойових дій Тарнавський повернувся за два роки — з початком Першої світової війни.

Мирон Тарнавський брав участь у військових діях на ділянці фронту під Радивиловим і Олієвом, показав себе відважним командиром і був нагороджений високими бойовими австрійськими та німецькими відзнаками.

Після поранення, Тарнавський повернувся на фронт весною 1915 р. вже під час наступу німецької й австро-угорських армій. У районі Золотої Липи командант куреня 35 полку М. Тарнавський зустрівся з представниками Українських січових стрільців — Дмитром Вітовським, Василем Дідушком, Михайлом Галущинським. Завдяки підтримці останнього наприкінці січня 1916 р. Мирона приділили до Коша й Вишколу УСС, що тоді перебував у Рогатинському повіті.

Основну увагу при навчанні стрільців командир приділяв індивідуальній підготовці, насамперед, намагався виховати думаючого воїна, який володів би сучасними методами ведення бойових дій.

Наприкінці червня 1917 року Командант УСС Франц Кікаль разом з великою групою стрільців та старшин потрапив у полон, відтак Мирону Тарнавському довелось прийняти на себе командування над Легіоном, в якому залишилось 450 осіб. Націоналістичні настрої стрільців викликали невдоволення у австрійського командування, тож Тарнавського невдовзі перевели на попереднє місце служби.

27 березня 1918 року Мирон Тарнавський став командантом табору австрійських солдатів, що повернулися з полону. В таборі, який розташовувся у Дарниці під Києвом, перебувало близько 14 тисяч осіб. Командант почав формувати окремі загони українців та відправляв їх до січових стрільців. Згодом з цих загонів й сформувався корпус полковника Євгена Коновальця.

17 лютого 1919 року Мирон Тарнавський перейшов на службу до Української Галицької армії, діставши призначення на команданта фронтової групи «Схід» під Львовом, а згодом у ранзі полковника — Другого Корпусу УГА.

Мирон Тарнавський очолював Другий Корпус УГА у боях під Львовом і під час першого відступу, в Чортківській офензиві. Під час другого — Диктатор ЗУНР Євген Петрушевич 5 липня 1919 на вимогу Петлюри звільнив генерала Грекова і призначив Мирона Тарнавського генерал-четарем і головкомом УГА. Мирон Тарнавський пережив дні тріумфу й трагедії об'єднаних українських армій: похід на Київ і його здобуття 30 серпня 1919 року, відступ та пошесть тифу.

Рятуючи армію в «трикутнику смерті» та епідемії тифу, коли УГА стала небоєздатною, Тарнавський почав переговори з Денікіним і 6 листопада 1919 року підписав договір, згідно з яким УГА приєднувалась до армії генерала Денікіна. Генерала Тарнавського зняли з посади та віддали під військовий суд у Жмеринці. Втім, суд, проаналізувавши становище УГА, лише понизив генерала у посаді: його зняли з посади команданта армії та призначили командиром штабу корпусу. Проте ця справа стала тим, від чого в ньому — як він писав у спогадах — „щось заломилося".

Востаннє Мирон Тарнавський виконував обов'язки начального вождя УГА під час хвороби його наступника генерала Осипа Микитки. Під час союзу УГА з Червоною армією Тарнавський переховувався у Балті й у Києві, звідки по приході польської армії переїхав до Галичини. Вивезений поляками до табору полонених у Тухолі перебував там до кінця 1920 року.

Повернушись на волю, Тарнавський спочатку не міг визначитися, чим себе зайняти в мирний час. Саме тоді Центробанк Львова, заснований Костем Левицьким, вирішив провести парцеляцію маєтку в с. Черниці (на Брідщині) і доручив цю акцію Мирону Тарнавському. Колишній командир УГА з радістю прийняв пропозицію й переселився жити в село.

Він поселився у відбудованій хаті на звалищах старого двора та присвятив себе хліборобській праці. Знову дала себе знати туга за селом та життям подалі від гамірного міста. Втім, тричі на рік він навідувався до Львова, шоб хоч кілька годин провести серед колишніх товаришей по зброї.

Хоча Тарнавський взагалі не брав участь у політичному житті, в 1928-ому році українська громада висунула його кандидатуру на сенат і вибрало, але він відмовився. Також серед представників Українського національного демократичного об’єднання було багато друзів, колишніх фронтовиків, які неодноразово його закликали до вступу в організацію.

У 1925 році у Львові виникло товариство «Молода громада», яке з часом утворило Фонд Ветеранів, що дбав про колишніх воїнів — призначав їм пенсії. Так Мирон Тарнавський. добився, щоб і йому виплачували пенсію, але як колишньому офіцеру австрійської армії, а не галицької. Кожного року він відвідував меморіал воїнів УГА на Янівському цвинтарі у Львові і з болем переживав поразку визвольних змагань українців 1918–1920 рр.

Колишній генерар підтримував дружні стосунки з митрополитом Андреєм Шептицьким, також активно співпрацював із Науковим товариством ім. Шевченка.

Помер Мирон Тарнавський 29 червня 1938 року в одному з львівських шпиталів. Панахиду відправляв глава УГКЦ Митрополит Андрей Шептицький у соборі св. Юра у Львові 2 липня. Похований на Янівському кладовищі у Львові серед стрілецьких могил вояків УГА. Його похорон став масовою українською маніфестацією.